In the Ukrainian: “ОЛЕНА”

Ingrid-Bergman-ingrid-bergman-31467731-485-467

ОЛЕНА

 З циклу «Сліди пам‘яті»

Вахід Газі

Минулої неділі мене розбудила гра на піаніно. Новий твір, який розучувала моя дочка після іспиту, я впізнав з перших же нот. Спочатку я не міг пригадати, де чув цю композицію, але в тому, що музика мені знайома й близька, жодних сумнівів не було. Я зрадів, наче через багато років несподівано зустрів рідну людину.

Я не став заходити в іншу кімнату, щоб не переривати гру, але, затамувавши подих, слухав біля привідчинених дверей. Того ранку дочка освітила мої щемливі спогади…

***

Коли сніжної морозної грудневої ночі 1995-го відома правозахисниця з України Наталія Белітцер зустріла мене прямо в аеропорту і знайомила по дорозі з програмою візиту, їй і на думку не могло спасти, що подією, яка збереже Київ у найпотаємніших куточках моєї пам’яті, стане не котрийсь із заходів із озвученого нею переліку, а невідзначена в щоденнику зустріч.

Коли ми доїхали до орендованої квартири в одній зі старовинних будівель у самому центрі Києва, вії моїх очей, що мріяли про сон, висіли, як вербові гілки. Я вліз у постіль, вважаючи, що засну за одну мить, але в міру того, як слово за словом вливалися в мій слух два жіночі голоси, що долинали із сусідньої кімнати, сонний морок розсіювався, розгладжувались зморшки у мозку, а відтак розплющувалися повіки.

Про те, що в сусідній кімнаті життя вирує, указувало світло, що просочувалось всередину через ту частину дверей, яку відділяло від підлоги усього кілька сантиметрів, і ласкавий жіночий голос, що долинав із тієї ж кімнати. М’яке світло і тремтливий голос скидалися на ранковий шепіт ночі, закоханої у світанкове солнце.

Першої ночі на новому місці я завжди сплю погано, от і знову не спалося. До того ж повне цікавості життя по той бік дверей також робило свою справу, впиваючись кинджалом у груди нічного сну.

***

…Мені не вдалося переконати їх у тому, що моє безсоння спричинене не їхньою бесідою. Одна з жінок промовила: «Вже пізно» і пішла. Господиня квартири провела гостю і повернулась. «Оскільки нам не спиться, то продовжимо», – сказала вона і, не чекаючи на відповідь, дістала зі старовинної шафи, яка нагадувала комод моєї бабусі (привезений як придане), маленькі чарки, тарілки і ложки. Вона відкрила коробку шоколаду, що лежала на столі. Потім пішла до кухні заварити каву і посмажити каштани.

Велика кімната, що нагадувала кімнати в домах інтелігенції царського періоду, займала середину квартири. Звідси відчинялись троє дверей: одні в мою кімнату, другі в коридор і кухню при його кінці, а треті, імовірно, у спальню самої господині.

Між двох останніх дверей стояв старий чорний рояль. Хоча годинник з великим маятником, що стояв у кутку, тримався чинно, як царський генерал в еміграції, намагаючись зберегти гідність, було помітно, що він постарів, побляк, облупився. Довгий світильник за кріслом в іншому кутку приміщення з однією відліпленою стрічкою абажура надавав особливого фону напівтемряві кімнати.

Але найбільшу увагу привертали всіяні по чотирьох стінах численні старі фотографії у найрізноманітніших рамках. Я сидів за важелезним столом з горіхового дерева, що стояв у центрі кімнати, обличчям до стіни з годинником і бачив фотографії на цій стіні. На одній тільки стіні мені вдалося нарахувати близько п’ятдесяти зображень, потім збився з ліку – запах смажених каштанів досяг мене раніше, ніж я їх побачив, за ним долинув аромат кави, а доповнив букет міцний дух коньяку.

Відкрилось серце моєї господині і накрився стіл переді мною. Це зовсім не було виставою, розіграною самотньою жінкою перед новим знайомим, якого вона намагалась зачарувати, це була гостинність 70-річної жінки, яка навіть не збиралася думати про те, «заради чого я жила?», жінки, яка нічого більше не вимагала від життя, навпаки, зійшла на пік цього життя, але при цьому все ще зберегла пристрасть і гордість молодості, аристократичні манери колишніх часів.

Олена Ібрагімова. Худе тіло, стрункий стан, довга шия, злегка гострий ніс, спадаюче на плечі волосся, розділене збоку проділом, – все це симетрично було нанизане одне на одне. Її тихі, спокійні рухи, не за віком легка хода – пурхання метелика, напівбоязка-напівбешкетлива усмішка, як у поки що нецілованих дівчат, перебували у гармонії з підбадьорливим ароматом кави, що заповнив кімнату, і приглушеним світлом лампи. Голос її скидався на голос монахині, яка повернулася з ранкової служби – в тембрі з обертонами співпереживання вчувалась також легка хрипкість.

Вона поклала в розетку полуничного варення для мене. Колір синювато-червоних вен, що надулись під зморшками її руки, нагадував хмару, готову пролитися дощем. Сила і впевненість довгих пальців відчувалась і на відстані, без усякого до них дотику. Щоб відчути це, можна було б обійтись і без дотику, досить було здивованого погляду. А срібна каблучка з подвійною бірюзовою оправою на її пальці нагадувала пояс, що обвив ніжний стан коханої.

«Від бабусі». Схоже на знічення почуття так швидко пройняло мене, що я дещо розгубився. Вона помітила, що я дивлюся на її пальці. Помітити-то помітила, але чи вловила як, з яким почуттям я на них дивлюся?

Коли вона пройшла до кухні, щоб принести іще кави, я зрозумів, що мене вражає не лише ця людина, ці руки, ці пальці, але й пара очей серед чорно-білих, пожовклих фотографій, що дивляться з найрізноманітніших рамок: чоловіки, жінки, діти, старі, на коні, в полі, фотостудії, стоячи, сидячи, лежачи, серйозно, весело, на самоті, разом… Ангелолиця дівчина з боязким поглядом…

Ця фотографія, відзнята, можливо, п’ятдесят років тому, була схожа на ретро-знімки ранніх голлівудських актрис. Пам’ятаєте неймовірне обличчя Інгрід Бергман в «Касабланці»? Ось те ж саме. Це було відображенням радості, що розцвіла на обличчі цнотливої дівчини, радості від хвилювань першої безсонної ночі після того, як вона почула зізнання коханого. О Боже, що ти задумав, створивши таку красу?

***

Тієї ночі наша бесіда зайшла далеко за північ. Коли стрілки годинника наблизились до четвертої години ранку, вона занепокоїлась через те, що «не дає мені спати», припустила, що мені рано вставати і побажала приємного сну. В мене ж не було ніяких справ аж до опівдня. Я заснув, заблукавши в лабіринті марев.

…Мене розбудила гра на роялі. Хтось починав грати з одного й того ж місця, грав, грав, помилявся, зупинявся, знову продовжував з того ж місця. Хоча музика часто переривалась, гра між паузами свідчила про те, що цей твір чудовий. Потім настала повна тиша. Але вона тривала недовго, цього разу рояль зазвучав зовсім інакше.

Чарівні співзвуччя миттєво привели мене у вертикальне положення. Я злегка привідчинив двері. Грала вона. Напевно, її довгі пальці добре ладнали з клавішами рояля, її пальці підкорили його ласкою коханої. Іскра, народжена від цього дотику, могла б освітити найпотаємніший куточок людської душі. Несподівана прозорість охоплювала тремтінням струни одного серця, протягнуті до іншого серця. Як цей старий, обтріпаний рояль, що почорнів ніби від тягаря скорботи усіх цих років, але в одну мить спалахнув юнацькою пристрастю і схожий на старого, що рветься до нового кохання, сподіваючись на нове народження, як цей рояль видавав той звук, як він приходив у той трепет? Невже від 70-річної жінки, що дивиться так само гордо, як і її рояль? Здавалося, вона не грала на роялі, здавалося, вона з ним кохалася…

Я дивився на неї збоку. Її корпус кокетливо здригувався, наче вона осідлала коня. Волосся розкуйовдилося, не було вже таким вкладеним, як увечері. Обличчя витягнулося, шия ввійшла в плечі, ніби бажаючи приховати зморшки на горлі. Люди, зображені на численних фотографіях, що висіли в рамках на стінах кімнати, здавалися глядачами великого концертного залу. Вони вражено застигли від звуків божественної музики. «Інгрід Бергман» також закам’яніла, перетворившись на статую, і молодий чоловік, що поглядав із-за привідчинених дверей то на неї, то на ту, яка виконувала цей дивовижний твір. Рухалась лише вона одна.

«Жіноче тіло схоже на скрипку, треба бути чудовим виконавцем, щоб воно зазвучало!». Ці твої слова, Джероме Селінджере, сказані влучно, але цього разу сам рояль примушував звучати жіноче тіло!..

Завершивши гру, вона звернулася до дівчинки, що сиділа поруч із нею. Бідненька була заворожена розіграною перед її очима виставою. Я відчинив двері і зайшов у чарівну кімнату. «Вибачте, ми вас розбудили, в мене учні щодня о 12-й», – повернулася вона. Я глянув на годинник, була майже перша…

***

…Наступна ніч стала наче продовженням попередньої. Я отримував невимовну насолоду від того, що був поруч із нею, слухав її мову. Особливого відтінку моєму настрою надавав і третій мешканець кімнати – «Інгрід Бергман» на стіні. Вона вловила, що я частенько поглядаю на одну із фотографій, що висіли. Здається, навіть зрозуміла, на яку саме світлину дивлюся. Може, саме тому, знайомлячи мене зі знімками, вона пропустила мою «Інгрід Бергман»: «Це – батько, він був лікарем. Це бабуся замолоду – та сама, яка подарувала мені цю каблучку. А це я – у трирічному віці. А ці – сім’я діда, бачите, скільки їх? Тепер уже таких сімейних знімків ніхто не робить.

Це – Параджанов. Був у мене закоханий. Ви його знаєте? Ваш земляк. З Кавказу вийшли не тільки безжальні більшовики, а й майстри світового рівня. Я люблю кавказців. Ви дуже волелюбні. Багато втратили, але змогли зберегти свій дух. Ми з Параджановим вели тут, в цій кімнаті, довгі бесіди. У 60-х він багато натерпівся. 139 інтелектуалів відправили Брєжнєву лист протесту з вимогою припинити переслідування за політичними мотивами. Його підпис стояв першим. І тому йому добряче перепало, заарештували навіть. Цікава була людина. Геній. Ви бачили його фільми?». «Бачив “Ашик-Керіба”», – відповів я.

Ми підняли чарки з коньяком, взяли по шоколаду з коробки «Київ вечірній», вона кивнула головою і ми випили без усякого тосту.

Не було жодних сумнівів: вона пила за Сергія Параджанова. А мене охопило сум’яття. Я не знав, що робити, що казати. «Він – вірменин, – не втримався я, – вірмени наші вороги». І я пустився в тривалі просторікування. Розповів ледь не всю історію. Розказав про своє розорене місто, свій зруйнований дім. Розповів про горе, що випало на нашу долю. Вона слухала, затамувавши подих. Лише закінчивши свою промову, я зрозумів, що вона терпляче мене вислухала не заради цікавості, а з увічливості. «Параджанов би так не вчинив», – сказала вона і встала, натякаючи на те, що вже час спати.

***

…Наступного вечора я прийшов с повними руками: накупив чимало солодощів, сухофруктів. Був і коньяк, тієї ж марки – «Крим». Знову її м’яка усмішка, теплий погляд, родинна турбота, лагідна аура… знову привабливе обличчя «Інгрід Бергман»…

Того вечора вона читала вірші Єсеніна, до того ж меланхолійним голосом. Вона так захоплено слухала вірші Раміза Ровшана, які я їй прочитав, що сторонньому спостерігачеві й на думку не спало б, що азербайджанської мови вона не знає. Поезія, як музика, у неї одна на всіх мова – мова, зрозуміла кожному. Потім вона сіла за рояль. Грала полум’яно. За все своє життя я ніколи не був настільки близьким до такого віртуозного виконання, ні до, ні після того вечора. Це не було пересічною фізичною близькістю, ні, це було зануренням у стихію Вівальді, Бетховена, Шопена та інших невідомих мені імен.

Я слухав її і розглядав фотографії на стіні. Час тут давно завмер, зупинився на ній – всі знімки були зроблені в минулому. Вона двічі була заміжня, але дітей не мала. З наших нічних бесід я, як мені здавалося, дізнався весь її життєвий шлях. Вона розповіла багато: від сім’ї, яка змінила прізвище Абрамових на Ібрагімових, щоб врятуватися від єврейських погромів і до потреби вести напівдисидентський спосіб життя – плата за відмову кинути друзів. Решту вона говорила через музику, озвучуючи ноту за нотою життя тривалістю в 70 років.

Звуки рояля підхоплювали вихор, спричинений у свідомості коньяком, і несли його кудись далеко – чи в минуле, чи в майбутнє. Хіба майбутнє не те ж минуле, що ми прагнемо спостерегти?!

***

…Ми домовилися: в неділю відправимось побачити Київ її очима, тобто прогуляємося разом. Оскільки це був останній мій день, я ні з ким більше не призначав зустрічі, ми збиралися бути разом до самого нічного рейсу. Того ранку мені довелося довгенько очікувати на її вихід. Нарешті, коли відчинилися двері… Брошка з великим каменем на комірі темно-коричневого довгополого хутряного пальта, зшитого в стилі сорокових років, сяяла навіть у слабкому світлі. Ніжна вовняна шаль на голові була пов’язана наче для того, щоб підкреслити всю чарівність обличчя.

Тиша, що панувала на вулиці, здавалося, була покликана слухати звук падіння сніжинок. Кожен, якщо б з ним під руку йшла така жінка, міг би почути звук сніжинок, що падали на плече.

Ми проходили повз старовинну будівлю. «Звідси завжди було чутно крики, від яких мурашки по шкірі бігали. Тут містився НКВС, а потім фашистське “Гестапо”. А тепер – це один із відділів КДБ», – мовила вона, вказавши на маленькі підвальні вікна, схожі на кватирки. Вона розповіла про історичні будівлі, розташовані на вулицях, якими ми гуляли пішки, про колишні події, свої спогади.

Там, де було особливо слизько, вона ще міцніше тримала мене за руку, впевнена, що впасти їй я не дам. Ця її впевненість давала мені насолоду. Зустрічні перехожі дивилися на нас із цікавістю, і це лилось, як бальзам, на душу. Її неповторна аура, жасминовий аромат, елегантність перетворили мене на сніжинку, що танцює. Я летів з ними разом.

«Це Андріївський узвіз. Тут розташований Будинок-музей Булгакова, під № 13. Я хотіла повести Вас туди, але бачу – вулицю не розчистили, дуже слизько. Можу впасти. Повернімося. Колись наступного разу. Ви читали “Майстра і Маргариту”?». «Я люблю “Біг”», – сказав я. Вона якось дивно озирнулась на мене і подивилась прямо в очі.

Ми повернулися додому разом із сутінками. Скоро за мною мав заїхати друг. Ми востаннє сіли за чай. Я дивився на неї як на давню знайому. Коли ще побачимося? Чи побачимося?

Перед тим, як вийти, я зупинився перед знімком на стіні, уважно його роздивився, я прощався з «Інгрід Бергман». Помітивши це, вона підійшла до мене. «Дивитесь уже стільки днів, але так і не запитали, хто це?». «Хто це?». «Я, у 18-річному віці. Знімок зроблений, коли я вступила до консерваторії». Мені не вдалося стримати здивування. «Здається, закохались, так? Так і є! Закохались! Не знаю, що такого знайшли в мені ці кавказці!». Її ніжна, добра усмішка випромінювала світло. Ми попрощалися.

«Поможи тобі Боже!», – вона дивилася точнісінько, як мати.

В останніх словах вона вперше звернулася до мене на «ти». По дорозі мені здавалось, що я щось там залишив, забув, я перевірив кишені, ще раз відкрив валізу, все було на місці.

В аеропорту від друга, який якось дивно на мене поглядав, я дізнався, що Олена не взяла квартплати. Трохи згодом пара очей, які дивляться з ілюмінатора, стануть блищати, як зірки в безмежному мороці ночі.

***

Після того, як дочка завершила гру, я підійшов поглянути на ноти: Мендельсон, «Пісня венеціанського гондольєра». Твір, який вона грала 15 років тому. Моя 12-річна дочка раділа, сприйнявши моє враження за високу оцінку свого чудового виконання.

…Та й я радів.

21 січня 2011

 

 

Bir cavab yazın

Sistemə daxil olmaq üçün məlumatlarınızı daxil edin və ya ikonlardan birinə tıklayın:

WordPress.com Loqosu

WordPress.com hesabınızdan istifadə edərək şərh edirsinz. Çıxış /  Dəyişdir )

Google foto

Google hesabınızdan istifadə edərək şərh edirsinz. Çıxış /  Dəyişdir )

Twitter rəsmi

Twitter hesabınızdan istifadə edərək şərh edirsinz. Çıxış /  Dəyişdir )

Facebook fotosu

Facebook hesabınızdan istifadə edərək şərh edirsinz. Çıxış /  Dəyişdir )

%s qoşulma